Полтава – серед міст, де одними з перших зʼявилися відокремлені Управління з питань ветеранської політики. Нині установі майже два роки, за цей час її фахівці створили чимало програм підтримки військових, які повернулися з війни, а також їхніх родин. Як і з якими питаннями можна звернутися до управління – читайте в нашому інтервʼю з його керівником і ветераном Максимом Вареником.
Громадам важливо мати управління, які опікуються безпосередньо питаннями ветеранів та їхніх родин
До створення Управління з питань ветеранської політики (що сталося у листопаді 2024 року) Ветеранський центр у Полтаві (який відкрили за кілька місяців, у червні того ж року) підпорядковувався Департаменту соціального захисту населення Полтавської міськради. За словами керівника управління Максима Вареника, робота цього департаменту здебільшого розрахована на розвʼязання питань людей старшого віку, малозабезпечених родин, ліквідаторів аварії на ЧАЕС, ветеранів Другої світової, «афганців» тощо.
Тож коли до працівників соцзахисту приходять ветерани повномасштабної війни – а це, за словами пана Максима, здебільшого чоловіки віком 25-30 років, які втратили своє здоров’я, інколи – руку чи ногу – і бачать не «своїх», хто пережив подібний досвід або дотичні до проблем військових і розумітимуть їхні болі, а потрапляють у вервечку людей з різними зверненнями, не схожими на їхні, вони відчувають себе дискомфортно.
«Вони чують: “Ага, ти – ветеран, бери оці документи, там збирай, прийдеш через день чи через місяць”. У таких департаментах багато різних звернень, і, крім цих хлопців, люди йдуть потоком. Ветеран після цієї історії вже не повернеться до цього кабінету й установи – йому некомфортно там. Те ж можна сказати й, наприклад, про пенсійний відділ – коли хлопці приходять, а їм кажуть: “Ей, ти, посидь у черзі”. Для ветерана це трохи болюче і дещо ніби принизливо», – говорить Максим Вареник.
Полтава, пригадує очільник управління, була однією з перших в Україні, де створили окрему структуру, яка опікується питаннями тих, хто повернувся з війни. Усі положення розробляли, покладаючись на власний досвід, адже ніхто з команди Вареника до цього не працював у місцевому самоврядуванні.
«Ми розуміли, що ветерану потрібне окреме “вікно”. Ми самі проходили цей шлях – коли ти звільняєшся й думаєш, куди тобі йти одразу. В голові й так все розсіяно й ти не розумієш, у яке вікно тобі йти, йдеш у соцзахист – тобі кажуть зібрати мільйон документів, а тобі треба ще по всьому місту їх позбирати, а там ще ВЛК, лікування, з військової частини документів не вистачає, УБД не видали тощо. Тобі вже нічого не хочеться взагалі – вдома лягти в кращому разі», – пояснює чоловік, додаючи, що є й гірші випадки – наприклад, коли зневіра в держструктурах призводить звернення до алкоголю, що перетворюється на суттєву проблему.
Наразі в управлінні безпосередньо з ветеранів працює лише пан Максим. Раніше тут працювала ще одна ветеранка, яка згодом перейшла на інше місце роботи, пояснюючи своє рішення тим, що їй комфортніше працювати з людьми, ніж займатися рутинною роботою, яка стосується документації.
За словами чоловіка, це лише одне з пояснень ветеранів, чому вони не готові долучатися до команди. Крім них ще: бюрократичні процеси, побоювання долучатися до органів місцевого самоврядування, невисока зарплата, чимале навантаження – нині на розгляді у фахівців близько чотирьох тисяч звернень від ветеранів і їхніх родин, і це, за словами Вареника, до них ще не дійшли всі звільнені зі служби військові.
Управління наразі працює одразу за двома ключовими напрямами:
- відділ патронації займається цивільно-військовим співробітництвом, тобто розглядає питання, які стосуються нагородження, фінансування тощо;
- відділ меморіалізації взаємодіє з родинами полеглих військових чи захисників і захисниць, які перебувають у полоні.
Для багатьох, пояснює чоловік, деякі питання можуть бути складними для сприйняття – люди спілкуються з рідними загиблих, із ветеранами з інвалідністю, «пропускають» кожну історію через себе. Тому більшість команди Ветеранського центру та безпосередньо управління – люди, які мають рідних на війні, або чиї близькі на фронті.
«Ми беремо саме таких людей, бо вони розуміють, із якими проблемами до нас приходять люди, і це спрощує задачу: не потрібно пояснювати, що потрібно, чому інколи треба затриматися. Немає такого: “У мене обід”, двері зачинені – люди завжди на місцях, просто міняються, вони розуміють, що двері мають бути постійно відчинені, щоб якщо ветеран прийшов – йому потрібно допомогти», – розповідає пан Максим.
Крім цього, ветерану психологічно легше прийти до «своїх», яким він може не лише розповісти про свої проблеми, а й поскаржитися чи обговорити службу. Крім цього, як пояснює чоловік, ветерани в управлінні – це ще й про безпеку працівниць, адже інколи військові, які нещодавно повернулися з війни та ще не адаптувалися до цивільного життя, можуть, наприклад, ненавмисно нагрубити їм.
Іпотерапія, каністерапія, безплатні поїздки для дітей: які міські програми та розробили для ветеранів громади та їхніх родин
Кожна громада по-своєму розробляє програми підтримки й організовує заходи для ветеранів і їхніх родин, покладаючись лише на власний досвід. Так відбувається, пояснює Максим Вареник, через те, що в Україні лише починають створювати міські управління з питань ветеранської політики, а Міністерство у справах ветеранів поки не дає уніфікованих вказівок, які послуги є «базою» для таких структур.
Наразі у Ветеранському центрі можна отримати не лише психологічну чи юридичну допомогу (з отриманням документів із військової частини, питаннями щодо проходження військово-лікарської комісії тощо), а й узяти участь у різних відновлювальних програмах. Наприклад, у каністерапії – це метод реабілітації та підтримки за допомогою спеціально навчених собак.
«Хлопці гарно про неї відгукуються. Це дає їм можливість розслабитися, трохи розговорити їх. І дітей із цих родин теж залучаємо. Наші діти зараз також переживають не найкращі часи: обстріли, батьки гинуть або воюють, а тварини дають змогу розвантажитися. Також є іпотерапія – це їзда на конях і також психологічне розвантаження. Там є і тренери, і психологи інколи виїжджають на іпотерапію з дітьми або ветеранами й ветеранками з інвалідністю», – розповідає пан Максим.
За словами, один ветеран, який отримав травму голови, внаслідок чого припинив говорити, переніс кілька операцій, наразі користується кріслом колісним, після іпотерапії завдяки зусиллям фахівчинь може сказати деякі речення.
Максим Вареник також розповідає, що деякі ветерани хвилюються перед іпотерапією, зокрема через свої травми, наприклад, високу ампутацію ноги, дехто – просто спочатку приймає цей метод реабілітації дещо скептично. Утім всі, хто долучається, згодом говорять, що це дуже корисно і дає змогу відчути м’язи в тілі, які, можливо, не відчувалися вже кілька місяців.
Коментарі